Володимир Івасюк. Національна пам'ять

   18 травня 1979 року рядовий в/ч 42190 Жамсунбек Чорнобаєв виявив тіло Івасюка в брюховицькому лісі. Міліціонери знайшли труп під буком у позі навколішки з паском від плаща на шиї. У кишенях були 3 карбованця, пачка "Космосу" з шістьма цигарками. Відстань від гілляки до поверхні ґрунту була меншою від суми росту покійника та довжини паска, на якому він "напівсидів-напівстояв"...

Для нас, українців, зараз гостро стоїть питання національної пам'яті. Аби усвідомити себе зараз, ми маємо заглянути в минуле: хто ми і звідки ми? як і хто творив нашу історію? як творилась наша нація? Обов'язок кожного - стояти на варті нашої пам'яті, бо вона - те найцінніше, якого нас хоче позбавити Ворог, без якої ганебно станемо безликими рабами.  

На тлі  політики тотальної русифікації 1970-х років та спроб до решти стерти українську національну пам'ять, пісні Івасюка стали голосом вродливої в своїй буйності, в свої безкраїй щирості української душі. 

У 1970-і роки нелояльність у творчості до влади могла закінчитися таборами. Але Івасюк залишився собі вірним. Навіть "Балада про мальви", написана на 30-річчя закінчення Другої світової війни, створена у стилі українського мелосу, в якому автор максимально дистанціювався від комуністичної ідеологічної складової, яка була обов'язковою на той час. Чи багато українців знають цю пісню, яка доносить до нас емоційну глибину стану нашого рідного краю тих тяжких 1939-45 років, а в значній мірі вона так гостро актуально звучить зараз, в час нової боротьби проти колишніх і вже теперішніх окупантів?!

"... і саме без пісні Твоєї так трудно

вставати з колін? -

До того ж коли дехто хоче облудно 

кількох Україн" 
(із вірша Б.Стельмаха, присвяченого В.Івасюку)

За переказами брюхівчан на місці теперішнього будинку скульптора Михайла Дзиндри на вул. Львівській стояв будиночок, який був власністю однієї з тюрем Львова: саме тут здійснювали смертні вироки. Будівля "жила" вночі, коли за глухий паркан потрапляли автомобілі, звідти лунали постріли. Імовірно, що тут і ховали страчених: за словами пана Дзиндри, в одному місці "рухається земля" і що його пес якось витягнув звідти кістку в шкарпетці. Близько 1990 року будинок розібрали. 

Зі здогадів, тут перебував свої останні дні і Володимир Івасюк. Зараз на території колишньої КГБістської будівлі знаходиться Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри, яким управляє дружина митця - пані Софія.

 Серед нашого лісу встановлено пам'ятний знак біля "того самого" бука та вказівник "До місця загибелі..", посаджено букову алею. Щорічно місце відвідують туристи, рідні Івасюка, серед них і просто небайдужі брюхівчани.

Нагадаю також, що кілька років тому на площі перед Будинком "Просвіти" в нашому селищі поставили пам'ятний камінь на знак майбутнього встановлення на цьому місці меморіалу "видатному автору-композитору, вірному сину українського народу Володимиру Івасюку".

На завершення зазначу, що кому, як не нам, брюхівчанам, ревно берегти і плекати місця нашої національної історії, а відтак - і національну пам'ять? Кожному варто відповісти на це питання, щиро і чесно. Нам треба ставати міцнішими у своїй волі, в дусі. А силу знаходимо у своєму корінні: в "Червоній Руті", яка в цю хвилину, можливо, лунає десь в холоднім окопі на Сході нашої Вкраїни, єднаючи воїна-Героя з Галичини із побратимом з Наддніпрянщини. Зосередьмо увагу не на тому, що нас ділить на "москалів" і "бандерівців", а на тому, що нас єднає в єдиний народ з, я впевнена, квітучим майбутнім.
  Слава Україні! Слава нашим Героям! І миру всім нам!

______________________________________

Матеріал підготовлено за цими джерелами:
http://www.ivasyuk.org.ua/
та за книгою Віталія Пиркуна "Володимир Івасюк" /Київ, 2013. - 64 с./